намір
НА́МІР, у, ч.
Задум, бажання зробити що-небудь.
Своїх намірів він не сповіряв дома нікому (Панас Мирний);
Чужі хлопці .. зовсім не виказували наміру захищати, а навпаки – стоячи купкою посеред вулиці, вони злобно реготалися з бідолашних молодиць, що бігли з манатками ховатися (І. Багряний);
Мирон Данилович зрікся наміру – переходити до земляка, і притих, боячися нової недолі (В. Барка);
Антон .. вперто здійснював свій намір добратися до міста (С. Чорнобривець);
Четвертого дня дід вирушив до Криту, маючи намір побувати в порту (О. Бердник).
(1) Без на́міру (на́мірів):
а) не бажаючи навмисне зробити що-небудь; без умислу.
– Вмить громовиця збудиться, а того, хто каменя кинув, хоч і без наміру злого, тільки з глупоти тяжкої, рано чи пізно, а таки неминуче блискавкою сколе! (Н. Королева);
Мав би вибухнути гнівом, розкричатися при такому звертанні чи й вигнати її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без наміру образити (О. Гончар);
б) не розраховуючи на що-небудь.
Зустрічалася Юля з багатьма, але не надовго і без серйозних намірів (Григорій Тютюнник);
(2) Благи́й на́мір – добрий, найкращий намір.
Ми позбавили самих себе тих засобів, якими могли здійснити свої благі наміри (В. Винниченко);
– Спасибі, пане приставе, за благий намір дати мені гарну атестацію (В. Канівець);
(3) З на́міром – навмисне, для того, щоб зробити що-небудь.
Він швидко повернувся в хату з наміром одягнути шинель і бігти кудись (С. Голованівський);
Газалі .. підняв повстання проти нового султана з наміром скинути з Сірії османське ярмо (П. Загребельний);
– Хороший песик, – зрадів Лука і, простягнувши руку, знову почав підступати до нього, з наміром погладити (С. Андрухович).
Словник української мови (СУМ-20)