намісник
НАМІ́СНИК, а, ч.
1. Службова особа, яка від імені глави держави здійснює державну владу на якійсь території.
А в Соломона було дванадцять намісників над усім Ізраїлем, і вони годували царя та дім його (Біблія. Пер. І. Огієнка);
Намісником у Варшаві тоді був Паскевич. Відомо, він дуже любив українців і знав декого з поступових людей (Ганна Барвінок);
Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї (О. Довженко);
Усі, сміючись, навперебій розповіли Іванові, як намісник краю наказав зібрати по Галичині всі примірники його першої збірочки віршів (П. Колесник).
2. заст. Помічник настоятеля монастиря або довірена особа митрополита.
В неї в кишені вітер свище, і вона таки зараз піде циганити .. до багатеньких намісників по монастирях (І. Нечуй-Левицький);
Радивиловський як лаврський намісник був у близьких стосунках із архімандритом Іннокетієм Гізелем (з наук. літ.);
У середовищі Києво-Печерської лаври з ініціативи Петра Могили та печерського намісника Інокентія Старушича 1640 р. виникла ідея впровадження шкільної освіти за прикладом Києва (з наук.-попул. літ.).
3. заст. Заступник кого-небудь.
[Єпископ:] Поручаю, брате, тобі сю душу. Ти ж бо в сій громаді зостанешся намісником моїм (Леся Українка);
– Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його (Б. Лепкий);
Він вказав: – Отут партизани убили гауляйтера, намісника Коха (Г. Колісник);
1240 р. князь Данило Галицький заволодів Києвом і посадив там свого намісника (з наук. літ.);
// рідко. Спадкоємець, наступник.
Бог зглянувся на Ферідуна, зробив його знову зрячим, і цар побачив свого внука, свого майбутнього намісника (А. Кримський).
Словник української мови (СУМ-20)