нарікати
НАРІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАРЕКТИ́, ечу́, ече́ш, док.
1. тільки недок., на кого – що і без дод., із спол. сл. Висловлювати незадоволення ким-, чим-небудь, прикрість з приводу чогось; ремствувати, скаржитися.
Жінка не поділяла чоловікових поглядів і нарікала, сварилась (М. Коцюбинський);
Невістка нарікала на дорожнечу, що зростає з дня на день (О. Маковей);
Хто в тім винуватий, що батько мучив її [дівчину], що мати свариться, нарікає на неї цілий день? (М. Грушевський);
Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей (О. Гончар).
2. тільки недок., рідко. Те саме, що докоря́ти.
Не вспів отець і мати за молодого сина подружжя поняти, – а зараз стане [син] хлібом-сіллю нарікати (Сл. Б. Грінченка).
3. кого, що, заст. Називати (у 1, 2 знач.).
[Мелхола:] Твій батько звався Хусою і сина на честь йому я нарекла так само! (Леся Українка);
– Село своє нарекли [турбаївці] Чаплинкою на пам'ять про тих чаплів, що першими зустрілися їм у степу (О. Гончар);
А ме[ні] ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають (Т. Шевченко);
– Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою (М. Коцюбинський);
Вони [типографи] вже в Запоріжжі, В Каховці вже були, Розвідниками щастя їх люди нарекли (М. Нагнибіда).
Словник української мови (СУМ-20)