начальницький
НАЧА́ЛЬНИЦЬКИЙ, а, е.
1. Прикм. до нача́льник; належний йому.
Де-не-де варта зупиняла їх – приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила (І. Франко);
Чомусь завжди виходило так, що в першу чергу в начальницький кабінет заходили люди, які, напевне, могли б і почекати (О. Донченко).
2. Самовповнено-суворий, сповнений владності, пихи.
– Чи не спромоглися б ви привезти мені кілька хур битого каміння своїми волами та кіньми?.. – говорив писар вже не начальницьким, а благаючим солоденьким голосом (І. Нечуй-Левицький);
Його басистий начальницький голос лунав зухвало і самовпевнено то в одній, то в іншій кімнаті (Я. Гримайло);
// Власт. самовпевненому, суворому, владному начальникові.
Хочу говорити спокійно, навіть з деякою байдужістю й начальницькою суворістю (Ю. Збанацький);
Сідає [Захар Лукич], приміряється. Прибирає начальницьку позу (О. Підсуха).
Словник української мови (СУМ-20)