ображати
ОБРАЖА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ОБРА́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ОБРА́ЗИТИ, а́жу, а́зиш, док., кого.
1. Зневажливим висловлюванням, недобрим вчинком і т. ін. завдавати кому-небудь душевного болю, моральної травми.
Нехай бідну Зоню хто хоче ображає, панна Юзечка ще й гнівається, що вбога сирота Зоня не вміє бути ґречною (Леся Українка);
Кожному, хто смів його [брата] ображати, вона ладна була перервати горлянку (Григорій Тютюнник);
Гордій сердився за яку дурницю, її ображувало це (Б. Грінченко);
– Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звіку б не казав! (Марко Вовчок);
Він ніколи нікого з них не образив, не сказав жодного грубого слова (Ю. Шовкопляс);
// Зачіпати чиїсь почуття, неприємно вражати чим-небудь.
Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців (О. Гончар);
Криві ворота, не обмазана хата .. неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... (Панас Мирний);
[Перун:] Пане начальнику! Чуєте, вона образила вашу честь! (І. Франко);
Послові російському Наполеон з обуренням вичитував, що Олександр нарочито все робить, аби лише образити Францію (П. Кочура).
2. рідко. Те саме, що кри́вдити.
– Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати (Григорій Тютюнник);
– Але коли ви в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте.., – я знищу вас як зрадників (О. Довженко).
3. перен. Неприємно хвилювати; бентежити, дратувати.
Його ображає згадка про те, що молодший брат .. знищив усі його заміри, два роки плекані в серці (М. Коцюбинський);
Голос коханої, який лунав з освітленого вікна, вабив його, дражнив і ображав (Л. Дмитерко).
Словник української мови (СУМ-20)