обік
О́БІК, розм.
1. присл. Поряд, поруч.
З цигаром у зубах, з батогом, застромленим обік.., він поганяв коні (І. Франко);
Посідали обидва. Мартин похапцем якось на пеньок, Микита ж на поламане колесо обік (П. Козланюк);
// На деякій відстані; осторонь, збоку.
Трохи обік, край високої кручі, на камені самотньо сиділа молода жінка (Яків Баш).
2. у знач. прийм., з род. в. Уживається при вказуванні на положення одного предмета щодо іншого у знач. біля, поряд.
– Ой мені лишечко! – жахнулася Катря обік мене (Марко Вовчок);
На нього [танк] сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка (О. Гончар).
(1) О́бік се́бе [сиді́ти (стоя́ти і т. ін.)], діал. – поряд, разом (сидіти, стояти і т. ін.).
Вони сиділи обік себе, тихо, нерухомо, вдивляючись у воду (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)