обік
О́БІК, розм.
1. присл. Поряд, поруч.
З цигаром у зубах, з батогом, застромленим обік.., він поганяв коні (Фр., VII, 1954, 103);
Посідали обидва. Мартин похапцем якось на пеньок, Микита ж на поламане колесо обік (Козл., Ю. Крук, 1950, 10);
// На деякій відстані; осторонь, збоку.
Трохи обік, край високої кручі, на камені самотньо сиділа молода жінка (Баш, Вибр., 1948, 6).
2. у знач. прийм., з род. відм. Уживається при вказуванні на положення одного предмета щодо іншого у знач. біля, поряд.
— Ой мені лишечко! — жахнулася Катря обік мене (Вовчок, І, 1955, 190);
На нього [танк] сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка (Гончар, III, 1959, 279).
О́бік се́бе [сиді́ти, стоя́ти і т. ін.], діал. — поряд, разом (сидіти, стояти і т. ін.).
Вони сиділи обік себе, тихо, нерухомо, вдивляючись у воду (Фр., VI, 1951, 312).
Словник української мови (СУМ-11)