одинець
ОДИНЕ́ЦЬ, нця́, ч.
1. Те саме, що одина́к 1–3.
[Мирон:] У досконального пана єсть своя дворянська громада, у мужика своя громада, а ми, так звані чиновники, нічого того не маємо, живемо одинцями кожен сам собі, по-своєму!.. (І. Карпенко-Карий);
– Скажу про себе... Одинець... Ну, що з такого мізерного життя? Пустка. Ні ти ні до кого, ні до тебе ніхто (С. Добровольський);
Приходить Остап додому, а батько й мати його питають – бо, сказано, одинець, дитина – то в вічі їй дивляться і зараз вже постережуть усе (Марко Вовчок).
2. Стара тварина, що веде самотній спосіб життя.
А в нас якраз було уряджено облаву у Налібоччині на дикі кабани. Був з паном Рейтаном тут випадок страшний, Що ледве одинець біди йому не скоїв, Та зручним пострілом він звіра заспокоїв (М. Рильський, пер. з тв. А. Міцкевича).
3. у знач. присл. одинце́м. По одному, не гуртом.
Було порожньо. Гуркотіло десь. Пробігали одинцем люди й кидались у ворота (С. Тудор);
// Самотою, без інших.
Паслася [корова] на пастівнику одинцем на яких п'ятдесят кроків від решти худоби (Л. Мартович);
Це ж добре, що .. всі вони тримаються гуртом, а якби він прийшов одинцем..? (О. Гончар).
◇ (1) Оди́н одинце́м (д) див. оди́н.
Словник української мови (СУМ-20)