одинокий
ОДИНО́КИЙ, а, е.
1. Який міститься, розташований і т. ін. окремо, ізольовано від інших, подібних до себе.
Край села, біля одинокої хатини – мати й дочка (О. Довженко);
Наче стародавні кораблі, мріли .. до самого обрію одинокі ферми хуторян-угорців (О. Гончар);
// Який відбувається, сприймається і т. ін. відірвано, ізольовано.
Молюсь тобі, Боже милий, Господи великий! Що .. привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити (Т. Шевченко);
Вулиці безкраї. Порожньо і дзвінко. Кроки одинокі, ніби серця стук (В. Сосюра);
Зробилося тихо, і в цій тиші – одинокий постріл (Григорій Тютюнник).
2. Який не має сім'ї, рідних; самотній.
Вони жили в батьків і часто приїжджали до одинокого Ястшембського подуріти на волі (І. Нечуй-Левицький);
І хоч він був на цей час одиноким, бо сім'я його загинула в морі під час евакуації на Кавказ, але до колишнього Лукія тепер не могла повертатись (О. Гончар);
// у знач. ім. одино́кий, кого, ч.; одино́ка, кої, ж. Людина, яка не має сім'ї.
Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські .. Багато тоді накивало п'ятами й одиноких і цілими сім'ями... (Панас Мирний);
// Який не має друзів, близьких, однодумців; чужий у певному середовищі.
Сцена, на яку він несподівано наткнувся, утвердила в ньому переконання, що він не одинокий в селі (Д. Бедзик);
Вона відчула себе одинокою серед людей (В. Кучер).
3. рідко. Лише один; єдиний.
Старий возний Згарський був одинока жива душа, з якою Калинович міг іноді побалакати спокійно, по щирості (І. Франко);
З одинокої на ціле татарське село кав'ярні дуже добре видно було і море, й сірі піски берега (М. Коцюбинський);
Погодилася [Краньцовська] вже з тою думкою, що їй вільно мати свого приятеля. Уже хоч би з тої одинокої причини, аби помститися на своїм нелюбі (Л. Мартович).
Словник української мови (СУМ-20)