окаянний
ОКАЯ́ННИЙ, а, е.
1. заст. Грішний, проклятий.
[Сильвестр:] Та хто ж цей окаянний! Його схопити треба! (І. Кочерга);
– До нього оце приходив один ірод, окаянний чоловік (Ю. Бедзик);
* У порівн. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить (Т. Шевченко);
// Гріховний, нечестивий.
[Андрій:] Ми тобі й досі винуваті, і отсе прийшли з тобою розплатитися. За твою окаянну зраду та бісовське [бісівське] лихо, що ти на нас усіх замишляв, ми не заплатили тобі (М. Костомаров);
Ігуменя ж вела далі. – Ми вже й проклинали тих грішниць окаянних, анафемі їх привселюдно у храмі божому предавали і з ганьбою великою виганяли з монастиря (І. Микитенко);
// Уживається як лайливе слово.
– Голівонько моя бідна! Карбованця? А щоб ти лоп [лопнув], окаянний, щоб ти не дочекав вечора, чорте кривий! (М. Коцюбинський).
2. розм., рідко. Дуже поганий, неприємний у якому-небудь відношенні; дошкульний.
Завірюха кидала у віконця сніжні буруни, і окаянний вітер надривався в димарі, гудів і лютував (О. Донченко).
Словник української мови (СУМ-20)