окрик
О́КРИК, у, ч.
1. Вигук, яким окликають кого-небудь, привертають до себе чиюсь увагу; оклик.
Я довго на горбику стояв, очима проводив материну постать .. До пам'яті привів мене окрик господаря: – Заснуло, чи що? Піди подивися, чого коні харапудяться (О. Ковінька);
Враз, несподівано для самого себе, я скрикую: “Гутман?” Двоє лісорубів, вражені моїм окриком, .. починають озиратися навколо (П. Колесник).
2. Вигук, який має в собі наказ, погрозу і т. ін.
Корчмар терпляче зносив усе – і окрики, і погрози, і зневагу (Н. Рибак);
Начальницький окрик подіяв, справді, магічно (Ю. Смолич);
В дворі в'язниці вже чулися окрики конвоїрів, схожі на собаче гавкання (С. Чорнобривець);
// Вигук, що виражає яке-небудь почуття.
Окрик болю роздався в хаті (О. Кобилянська);
Він хотів узяти одне зернятко на зуб, та Яремченко перепинив цей намір зляканим окриком (Д. Бедзик);
В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком “ой!” біжить назад (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)