окрик
О́КРИК, у, ч.
1. Вигук, яким окликають кого-небудь.
Я довго на горбику стояв, очима проводив материну постать .. До пам’яті привів мене окрик господаря: — Заснуло, чи що? Піди подивися, чого коні харапудяться (Ковінька, Кутя.., 1960, 24);
Враз, несподівано для самого себе, я скрикую: "Гутман?" Двоє лісорубів, вражені моїм окриком,.. починають озиратися навколо (Кол., На фронті.., 1959, 187).
2. Вигук, який має в собі наказ, погрозу і т. ін.
Корчмар терпляче зносив усе — і окрики, і погрози, і зневагу (Рибак, Помилка.., 1956, 11);
Начальницький окрик подіяв, справді, магічно (Смолич, Мир.., 1968, 404);
В дворі в’язниці вже чулися окрики конвоїрів, схожі на собаче гавкання (Чорн., Визвол. земля, 1959, 101);
// Вигук, що виражає яке-небудь почуття.
Окрик болю роздався в хаті (Коб., II, 1956, 237);
Він хотів узяти одне зернятко на зуб, та Яремченко перепинив цей намір зляканим окриком (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 6);
В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком "ой!" біжить назад (Тют., Вир, 1964, 20).
Словник української мови (СУМ-11)