осел
ОСЕ́Л, осла́, ч.
1. Свійська в'ючна тварина родини конячих менша за коня.
І шляхом ві[й]сько, мов гадюки. За герцогинями німота; Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах (Т. Шевченко);
Знає віл свого пана, осел тзнає ясла свої (Леся Українка);
– Кричав десь осел. Крик .. бився поміж опунцій, такий же колючий, як вони... (М. Коцюбинський).
2. перен., зневажл. Про нерозумну або вперту людину.
[Завадський:] Слухайте, .. по якого чорта нам до анкети того Цимбальського? Таж то скінчений осел (І. Франко);
Під час бурхливої сварки жінка згарячу кричить чоловікові: – Скажи мені, чому ти такий осел? (народний жарт);
– Який я все-таки осел, – подумав біохімік (В. Підмогильний);
// Уживається як лайливе слово.
– Осел ти і більше нічого. Дурень останній (М. Коцюбинський);
Батько гримітиме на цілу квартиру про олухів, .. оболтусів і ослів, яким він сьогодні виставив одиниці (Ю. Смолич).
◇ (1) Бурида́нів осе́л (віслю́к) – вислів, що характеризує людину, яка перебуває у крайній нерішучості та не знає, яке прийняти рішення.
Чіткий сюжет розмило нетрадиційними бажаннями режисера. Він, бідолаха, як буриданів осел, розривається між двома копицями: де ж більше сіна (грошей, слави)? (з газ.);
(2) Скі́нчений осе́л – дуже вперта або нерозумна людина; цілковитий дурень.
[Завадський:] По якого чорта нам до анкети того Цимбальського? Та ж то скінчений осел (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)