оселя
ОСЕ́ЛЯ, і, ж.
1. Житловий будинок разом з двором, господарськими будівлями і городом; дворище, садиба.
На вигоні понад балкою .. росло кілька груш і берестів: видко було, що колись була тут оселя (О. Стороженко);
Кожний [бурлака] шукав очима своєї оселі й хати; в кожного сльози навертались на очі (І. Нечуй-Левицький);
На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі (М. Коцюбинський);
// чого, заст. Сукупність будівель, що мають певне призначення.
Крик нестямний .. знявся і ламав своїм гуком оселю вокзалу (Панас Мирний).
2. Приміщення для проживання людей; житло.
Андрій підійшов до хати. Крива, похилена халупка .. стояла поміж закинутих, з забитими вікнами осель, колись побудованих фабрикою для робітників (М. Коцюбинський);
Часто Юрій з Онисею або Лукою бували в оселях селян, де було завжди напівтемно і вогко, наче не люди тут жили, а худоба (П. Кочура);
* Образно. Поцілував [Гонта синів], перехрестив, Покрив, засипає: – Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі!.. Без васильків і без рути Спочивайте, діти (Т. Шевченко);
// Місце поселення живих істот взагалі.
– Славно [діду] підняли бджолину оселю (М. Стельмах).
3. діал. Селище, поселення.
Стародавнє село Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками (І. Франко);
– То з піль люди, то – пільці... – Так від тих слів і пішла перша назва оселі – Топільче (з переказу).
Словник української мови (СУМ-20)