осторога
ОСТОРО́ГА, и, ж., рідко.
1. Те саме, що обере́жність.
Козакам ще щастя сприяло, що вороги .. надходили дуже поволі, з великою осторогою, сподівались на велику силу козачу (М. Старицький);
Вони ввійшли в хату навшпиньки – щоб не збудити Колиного батька, але це була зайва осторога: батько стояв за порогом у світлиці й докірливо хитав головою (Ю. Смолич).
2. Застереження, попередження.
Я можу дивитися на ті помилки спокійно, бо знаю, що або мені самому, або іншим вони служили осторогою і наукою (І. Франко);
Рукою милая махає, Чи осторога то мені? чи гнів? (Леся Українка);
Я вчеплююсь у мотуз [санчат] і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги (М. Стельмах).
(1) З осторо́гою – обережно, боязко.
Вона [незнайома] зирнула з осторогою на матір, потім .. очима подала мені знак (С. Васильченко);
Дружно чавкають в грязюці копитами коні, з осторогою позираючи на клубки кураю (В. Логвиненко).
Словник української мови (СУМ-20)