отрута
ОТРУ́ТА, и, ж.
1. Речовина, здатна викликати отруєння живого організму.
Замфір бачив, як возили на Прут важкі залізні бочки. – Отрута, отрута, – шептали молдувани (М. Коцюбинський);
Патер спустив додолу очі, приховуючи радість: отрута почала впливати (З. Тулуб);
Бджолина отрута давно вже використовується в медицині для лікування багатьох хвороб (з наук.-попул. літ.);
* Образно. Всіх зчарувало воно [щастя] навіки, і чари його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце і починало горіти (Леся Українка);
* У порівн. Вже якось до цього й прижилось горе, не таким здавалось, як першого року, а це знову скаламутило всю душу, отрутою поповзло в кожний закуток, де є жива кров (М. Стельмах);
// перен. Те, що нестримно вабить до себе, позбавляючи спокою.
[Зінька:] Ох, Романе! отруто ж ти моя!.. .. Не зможу ж, не зможу відірвати тебе від серця!.. (М. Кропивницький);
От досі жаль, що я в окуліровці Був учнем, недбайливим і тупим... Але признаюся: в малій головці Уже тоді жила отрута рим! (М. Рильський);
// перен. Те, що згубно впливає на кого-, що-небудь, морально розкладає, розбещує когось.
Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю (Леся Українка);
Ти не маєш абсолютної певності, ятрила його думка, якби мав її, чи могла б я в тобі виникнути, нікчемний хвалько! Я отрута, і ти дозволяєш мені жити в собі (В. Підмогильний).
2. перен. Злість, ненависть.
– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах (І. Нечуй-Левицький);
Хоч тряслися руки старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася (Панас Мирний).
(1) Тру́пна отру́та – отруйна речовина (токсин), що утворюється під час розкладання трупа.
Вони [щури] побачили портфель, прийшли, понюхали .. й здохли на місці. Може бути, що портфель був зроблений з погано вичиненої шкури і тому в йому була трупна отрута (В. Самійленко).
Словник української мови (СУМ-20)