плямкати
ПЛЯ́МКАТИ, аю, аєш, недок.
1. Прицмокувати під час жування.
Під час їди не можна плямкати (з наук.-попул. літ.);
Кованько пив чай стакан за стаканом і тріскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, він добре виголодавсь (І. Нечуй-Левицький);
Він їв швидко, винувато витрiщив очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду (Григір Тютюнник);
// Їсти, прицмокуючи.
Насипала [мачуха] йому в миску борщу .. Батько жадібно плямкав (О. Донченко);
Виверне [вепр] молоденьке деревце, хрум корінець – i плямкає, а iклами клацу, клацу наче хтось камiнь об камiнь товче... (Григір Тютюнник).
2. Видавати, утворювати звуки чмокання.
Старий довгу хвилю поглядав на нього, плямкаючи губами (І. Франко);
Соломія зупинялась на мить, щоб подивитись іздалеку, як дикий гусак старанно укладав пір'ячко на голові самички, а вона мліла, плямкала дзьобом і розправляла крила. (М. Коцюбинський);
Всі вражені малюнком. У тій тиші хтось плямкає губами, прикурюючи цигарку, та крізь плямкання, спокійним-спокійним голосом: – Ну, й що ж він розказував? (І. Багряний);
Дід задрімав .. А лоцман .. сидів поруч і мовчав .. Він плямкав беззубим ротом (Н. Рибак);
Стежки ці залиті водою, вони грузькі, твань хлюпа під ногами і лунко плямкає, коли витягнеш із неї ногу (І. Сенченко).
Словник української мови (СУМ-20)