поблідлий
ПОБЛІ́ДЛИЙ, а, е.
Дієпр. акт. до поблі́днути.
– Я й у горішній вітер повертався з моря, – ображається рибалка, але нахиляється над веслами, ховаючи своє поблідле відразу обличчя (Ю. Яновський);
Він [світ] одразу потемнів у моїх очах, коли я опинився перед поблідлою од страху і гніву матір'ю (М. Стельмах);
// у знач. прикм.
Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь (Панас Мирний);
– Стій, – перервав говіркого діда Яць і зиркнув на поблідле обличчя малого Івана (П. Колесник);
Було вже, певне, зовсім над ранок. Поблідла місячна скибка висіла низько над сірим імлистим обрієм (В. Козаченко).
Словник української мови (СУМ-20)