побір
ПОБІ́Р, бо́ру, ч.
1. перев. мн., заст. Збір грошима або натурою (на користь держави, поміщика і т. ін.).
З кожної хати брали одсипного і десятину. Невелика ще біда сі побори, коли б не осоружна шляхта збирала їх (О. Стороженко);
Хоч народ ніби й не повставав увесь, але незадоволення чулося, а найбільше тепер від тих невиносимих Петрових походів, податків і поборів (Г. Хоткевич);
Трохи згодом у 1691 р. він [Гетьман] розіслав універсали в усі полки, щоб ніхто з державців не важився обтяжати посполитих великими роботами й вигаданими поборами (з наук. літ.);
Подать, збори, побори, викупне, лихі порядки, що завели пани і правителі, людей давлять (К. Гордієнко);
Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі наживалися на ситуації та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонованими) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин тощо (з наук. літ.).
2. діал. Дія за знач. побира́ти.
[Комісар:] Семен Перун має бути арештований за надужиття при поборі податків (І. Франко).
3. діал. Призов на військову службу.
– Мені ще два роки чекати, поки буду вільний від військового побору і зможу женитися (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)