повалити
ПОВАЛИ́ТИ¹, валю́, ва́лиш, док., кого, що.
1. Примусити впасти, силою перекинути.
Одним змахом кулака повалив він шинкаря на землю (Панас Мирний);
Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на землю (Ю. Яновський);
Я – бігом .. – та повалив соняшника одного, другого (О. Довженко);
// Вбити.
Тури, медведі, дики – се небезпечні противники; стрілами з луків рідко кому удається повалити такого звіра (І. Франко);
// Зрізати, зрубати (дерево, ліс).
Нашукавши сосен на мачти [щогли], повалимо їх без жалю сокирами (Ю. Яновський);
Тільки цього дуба не повалила холодна сталь сокир, хоч і на ньому видно було внизу, при самому кореневищі, давні сліди заліза (І. Цюпа);
// Зруйнувати, розламати.
Голос має [Тимофій] такий, що коли б іудеї під Єрихоном мали подібні труби, то би повалили стіни кріпості з двох раз (Г. Хоткевич);
// перен. Позбавити можливості триматися на ногах, змусити лягти (про втому, хворобу, сон і т. ін.).
Ні спека, ні спирт не могли в цей день повалити Махна (О. Гончар).
2. перен. Насильно позбавити влади; припинити існування чого-небудь (соціального ладу тощо).
(1) Повали́ти з ніг кого:
а) ударивши, штовхнувши, змусити впасти.
Не встиг боєць кінчити [говорити], як Сагайда з розмаху, одним ударом, повалив його з ніг (О. Гончар);
б) довести до непритомності або хвороби.
Доволі найлегшого дотику, різкого звуку, подуву вітерка, .. щоб повалити її [пані Целіну] з ніг (І. Франко).
ПОВАЛИ́ТИ², ва́лить, док.
Почати рухатися, іти у великій кількості, посунути натовпом.
Як тільки настав день божий, так і повалив народ до Тихона (Г. Квітка-Основ'яненко);
Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва (Т. Шевченко);
Курці зразу ж повалили на площадку сходів (А. Головко);
// Почати рухатися, сипатися, падати і т. ін. великою масою.
Нараз зажеврілось довкола, дим бовдурами повалив по дорозі і вкрив Максима (І. Франко);
Глафіра з печі дістала казан відвареної картоплі, що з нього так і повалила біла пара (С. Чорнобривець);
Вночі повалив сніг, тихий, густий (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)