повергати
ПОВЕРГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОВЕ́РГНУТИ і рідше ПОВЕ́РГТИ, гну, гнеш, док., кого, що, уроч.
1. Примушувати падати; звалювати.
Таки повергають Кочубея на дибу й в'яжуть за руки (Г. Колісник);
Старіші велетні так струхлявіли, що раз буря на світанку повергла: від того зосталося щерблення в мурі (В. Барка);
// перен. Перемагати.
Бачив, на власній шкурі переконувався: муж сей справді належить до тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слід. Неодмінно! (Д. Міщенко);
І тими ж днями елани напали на них і розтрощили їх. І се, погибель ту бачачи, руси відійшли в степи і там, як казали, зібравшися з силами, повернули на них і повергли їх (з переказу);
// тільки док., перен., діал. Кинути.
Не один [сусід] то й просто скаже: – Повергли би ви тото [те] майстрованнє [майстрування] (І. Франко).
2. У сполуч. з прийм. в та знах. в. ім. на позначення стану означає: викликати цей стан.
Батько ставився із зневагою до Холода і сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав його в смуток (О. Довженко).
◇ (1) Поверга́ти / пове́ргнути в прах (у по́рох) кого, що – розбивати, знищувати кого-, що-небудь.
Він сп'янілий від люті, все трощив і повергав у прах на своєму шляху (С. Добровольський);
Хіба не ми в боях під Сталінградом, Повергли в прах нападників орду! (І. Гончаренко);
Він чув за плечем рівне дихання сина і писав захоплено, переможно, немов ведучи важкий бій і повергаючи в порох сильного й запеклого ворога (В. Собко).
Словник української мови (СУМ-20)