повивач
ПОВИ́ВАЧ, а, ч.
Довгий вузький шматок тканини для сповивання немовляти.
– Гу-гу... – загуде манесенька Галя, силкуючись ухопити випростаними з повивача рученятами краєчок червоної хустки, що висить на колисці (Л. Яновська);
// Взагалі яка-небудь довга вузька смужка тканини, бинт і т. ін. для повивання, замотування кого-, чого-небудь.
– А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем (М. Старицький);
Міцні повивачі тримали цупко, і .. Ольга знесилено склепила очі (Я. Качура);
* У порівн. Як почне, бувало [баба], його умовляти, – та словом, як повивачем, зів'є... (Панас Мирний);
І. Франко стверджує, що Леся Українка тільки що закiнчила першу добу свого розвитку, її талант тiльки що отрясся з повивачiв тої несамостiйностi, що путає кожного поета при перших його кроках (з наук.-попул. літ.).
◇ (1) З пови́вача – з раннього дитинства, з наймолодшого віку.
Клим, як усі барачні діти, порпавсь у попелі і копав свою шахту ще з повивача (В. Логвиненко);
Полоска́ти пови́вач див. полоска́ти.
Словник української мови (СУМ-20)