повідкидати
ПОВІДКИДА́ТИ, а́ю, а́єш, док., що.
1. Відкинути вбік або назад від кого-, чого-небудь усе або багато чого-небудь, скрізь або в багатьох місцях.
Покликали [комісар з козаком] усіх хурщиків, повідкидали вози та й попереїжджали [місток] (Г. Квітка-Основ'яненко);
Там ще трохи яблук загнило, і думала: переберу їх та повідкидаю гнилі (У. Самчук).
2. Лежачи, безвладно відвести вбік ноги, руки, голови; відхилити назад тіло, обпершись об що-небудь (про всіх або багатьох).
Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених черев, свої туші на спинки стільців, чоловіки .. ліниво смоктали пиво (Ірина Вільде);
Музиканти обливалися потом незгірш, ніж косарі на толоці, а танцюрист лишився один – чіпкий і маленький, коли йшов навприсядки, замітав полами майдан, шестеро чи п'ятеро лежали на землі, повідкидавши руки й ноги (Ю. Мушкетик).
◇ (1) Повідкида́ти но́ги (вульг., жарт. копи́та, ра́тиці і т. ін.) (про багатьох) – те саме, що Відки́нути / відкида́ти ноги (вульг., жарт. копи́та, ра́тиці і т. ін.) (див. відкида́ти).
– Тоді я одним куликом борошна вирятував три душі: і Омелянову, і твоєї матері, і твою. Інакше повідкидали б ви копита (М. Стельмах);
– Як ти думаєш, Тимку, скоро наші муки закінчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки і ратички повідкидаєш? (Григорій Тютюнник);
[Мелашка:] Похрипли від співів і ноги від танців повідкидали дружки, свашки та приданки... (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)