поглянути
ПОГЛЯ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Спрямувати, скерувати погляд, зір кудись, на кого-, що-небудь.
Поглянула [Хима] навкруги – нема живої душі, тільки шумить кучерява верба (Марко Вовчок);
Княгиня Ольга подивилась на мужів і бояр, поглянула на широко розчинені двері палати (С. Скляренко);
Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть “Ой!” (Остап Вишня).
2. Особисто простежити за ким-, чим-небудь; самому побачити щось.
Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці (П. Куліш);
Освітлене віконце вабить до себе. Поглянути хоч краєм ока, що робить зараз його [Гусарова] ворог (О. Донченко).
3. Оглянути, розглянути кого-, що-небудь з метою ознайомлення.
Треба було загадати робітникам лагодитись на роботу, ще раз поглянути на план виноградників (М. Коцюбинський).
4. перен. Звернути увагу на кого-, що-небудь.
Поглянула я, що вже нічка зникала, – І душу мою обгорнула печаль (Леся Українка);
// Звернутися думками до кого-, чого-небудь.
Ми ж далеко думкою полинем, Ми поглянем на військові чвари, В давній славі спо́гадом поринем (Леся Українка).
◇ (1) Як [я] погля́ну; Як погля́нути, вставн. речення – з першого враження.
Щодо українців, то вони, як поглянути, ніби зовсім завмерли [влітку 1905 року], нічим себе перед людьми не виявляють, хоч непомітна робота йде (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)