поголоска
ПОГОЛО́СКА, и, ж.
1. Чутка, вірогідність якої не встановлено.
Серед моря самих дивоглядних поголосок, спліток, яких не шкодувала роздратована жінота, годі було орієнтуватись (М. Коцюбинський);
Вона знала сама одного німого, який часто до них приходив і про якого ходила поголоска, що він так добре говорить, як кожний інший чоловік, а лише удає німого (Н. Кобринська);
І які тільки поголоски не полетіли з хати в хату про товариство спільного обробітку землі (М. Стельмах);
// Свідомо неправдива чутка; плітка.
Офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці (Б. Грінченко);
Мстивий і чванливий Бова почав робити все, що міг, щоб чимось дошкулити, допекти Білецьких. Він розпускав про них всілякі поголоски, за діло й без діла критикував на зборах (Д. Ткач);
// Недобра слава; поговір.
– Бачиш, моя кохана Настусю: піде в місті поголоска. Люди загомонять, обгудять, обнесуть (І. Нечуй-Левицький);
– Хтось Жменякового Юрка бачив на твоєму дворі. Ти молода, невістко, чорт не спить, бо йому потрібні грішні душі! І поголоска піде по селу (М. Томчаній).
2. Звістка, повідомлення про кого-, що-небудь.
Скрізь по селу, як у дзвони дзвонять про крадіжку, про сторожа... .. Така поголоска дійшла і до волості... (Панас Мирний);
В повітовому місті Славгороді збіглося якось влітку з півдесятка студентів і незабаром після цього поміж славгородською інтелігенцією пішла .. поголоска про літературно-вокальну вечірку (С. Васильченко).
3. рідко. Те саме, що погові́рка 3.
А ми ж, малесенькі, плодилися рясненько. У нас аж шістнадцятеро народилося. В селі й поголоска ходила: як жнива, так і дитинка нова (О. Ковінька).
Словник української мови (СУМ-20)