поголоска
ПОГОЛО́СКА, и, ж.
1. Чутка, вірогідність якої не встановлено.
Серед моря самих дивоглядних поголосок, спліток, яких не шкодувала роздратована жінота, годі було орієнтуватись (Коцюб., І, 1955, 202);
Вона знала сама одного німого, який часто до них приходив і про якого ходила поголоска, що він так добре говорить, як кожний інший чоловік, а лише удає німого (Кобр., Вибр., 1954, 102);
І які тільки поголоски не полетіли з хати в хату про товариство спільного обробітку землі (Стельмах, II, 1962, 410);
// Свідомо неправдива чутка; плітка.
Офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці (Гр., II, 1963, 146);
Мстивий і чванливий Бова почав робити все, що міг, щоб чимось дошкулити, допекти Білецьких. Він розпускав про них всілякі поголоски, за діло й без діла критикував на зборах (Ткач, Арена, 1960, 146);
// Недобра слава; поговір.
— Бачиш, моя кохана Настусю: піде в місті поголоска. Люди загомонять, обгудять, обнесуть (Н.-Лев., IV, 1956, 254);
— Хтось Жменякового Юрка бачив на твоєму дворі. Ти молода, невістко, чорт не спить, бо йому потрібні грішні душі! І поголоска піде по селу (Томч., Жменяки, 1964, 201).
2. Звістка, повідомлення про кого-, що-небудь.
Скрізь по селу, як у дзвони дзвонять про крадіжку, про сторожа… ..Така поголоска дійшла і до волості… (Мирний, І, 1949, 289);
В повітовому місті Славгороді збіглося якось влітку з півдесятка студентів і незабаром після цього поміж славгородською інтелігенцією пішла.. поголоска про літературно-вокальну вечірку (Вас., І, 1959, 345).
3. рідко. Те саме, що погові́рка 3.
А ми ж, малесенькі, плодилися рясненько. У нас аж шістнадцятеро народилося. В селі й поголоска ходила: як жнива, так і дитинка нова (Ковінька, Чому я не сокіл.., 1961, 74).
Словник української мови (СУМ-11)