пожувати
ПОЖУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. що і без прям. дод. Док. до жува́ти 1, 2.
Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася (Панас Мирний);
Старий пожував ягоду й сплюнув (О. Довженко);
Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились (І. Нечуй-Левицький);
– Стояв я .. під деревом і думаю... дай... сухарика пожую (Григорій Тютюнник);
* Образно. [Пилип:] З путящої балачки, то й ми [мужики] дещо розжовуємо. [Свирид:] Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш... (М. Кропивницький);
* У порівн. Оце тисяча [карбованців] обстрьопаними, старими бумажками... Та й заялозили ж їх діди та баби! Неначе в роті пожували (І. Нечуй-Левицький).
2. що і без дод. Жувати якийсь час.
Іван підбіг, приклав портрет до стіни, а Каленик, пожувавши ще трохи, вийняв хліб з рота і приліпив (М. Коцюбинський);
// Взявши що-небудь у зуби, зробити кілька жувальних рухів.
– Що чувати, що видати у вашій конюшні? – спитав Перегуда. Захар пожував сиві вуса, підвів на нього очі: – Погано (В. Кучер);
Бова нервово пожував .. тонкі губи (Д. Ткач);
// чим, у сполуч. зі сл. губами, ротом. Зробити кілька рухів губами, ротом, як під час жування.
Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах (З. Тулуб);
Спробувала [Уляна] пожувати ротом, але біль скував щелепи (Іван Ле).
Словник української мови (СУМ-20)