покурити

ПОКУРИ́ТИ¹, курю́, ку́риш, док.

1. що і без дод. Курити якийсь час (див. кури́ти¹).

[Тиміш:] Може, дядьку, покуримо, ось у мене свіженький тютюнець (С. Васильченко);

Сусіди побідкалися, покурили, порозходились (О. Гончар).

2. що. Викурити всі цигарки, сигарети і т. ін. або багато цигарок, сигарет і т. ін.

3. перев. із запереч., перен., розм. Про неможливість здійснити що-небудь.

[Конон:] Стій, словами ласкавими не силкуйся мене замовити, не покуриш! (М. Кропивницький);

– Чортового батька покуре [покурить]! – одказав гордо Пищимуха. – Він дума, що як він становий, то й хитрий (Панас Мирний).

(1) Покури́ти тютю́н (цига́рку і т. ін.) – курити якийсь час тютюн, цигарку і т. ін.

– За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати (Григорій Тютюнник).

ПОКУРИ́ТИ², рю́, ри́ш, док.

1. що і без дод. Курити якийсь час (див. кури́ти²).

2. Те саме, що покади́ти.

Кинулася Настя хату прибрати і сіни упорати, а Наум засвітив свічечку і ладаном покурив (Г. Квітка-Основ'яненко).

Словник української мови (СУМ-20)