помічник
ПОМІЧНИ́К, а́, ч.
1. Той, хто допомагає кому-небудь у чомусь.
– Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх справах (З. Тулуб);
Часто Абдулаєва старшини брали в помічники, коли їхали на полкові склади одержувати харчі для бійців (Григорій Тютюнник);
* Образно. Ах, сльози, сльози! Спізнілий помічник, свідок безсилля й ганьби (Іван Ле);
// Той, хто виконує допоміжну, підсобну роботу; підручний.
Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові (С. Васильченко);
На заводі Мишко за меншого помічника електротехніка (І. Микитенко);
Він підніс праву руку, на якій бракувало двох пальців – великого і вказівного, відбитих колись на ковадлі недотепою-помічником (Д. Бедзик);
// перен. Те, що сприяє здійсненню чогось, якоїсь справи.
Звісно, в неповних тридцях прощатися з життям не хочеться, і бравада тут поганий помічник (із журн.).
2. Службова особа, яка безпосередньо підпорядкована основному керівникові і допомагає йому у виконанні певних обов'язків.
Помічник мера;
Ми застали секретаря в його кабінеті вдвох з помічником (Ю. Смолич).
Словник української мови (СУМ-20)