поночі
ПО́НОЧІ, присл.
1. Темно.
Увійшла я в ту гущавину, а там поночі, як уночі (І. Нечуй-Левицький);
На селі де-не-де світиться по хатах, де поночі, собачня ґвалтує (А. Головко);
* Образно. А в голові – як зав'язано, поночі; нічого мужик не знає, не відає, що діється на світі. (М. Коцюбинський).
2. В темряві.
Налапала [Оксана] поночі засув (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Що ніч – дарма: дорога проста, не зіб'юся й поночі (А. Головко).
(1) До по́ночі – до темноти.
Христина скинула оком покоси, побачила, що їй до поночі вистачить роботи, й завзято почала горнути висохле, аж крихке сіно (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)