попліч
ПО́ПЛІЧ, присл.
1. Близько один біля одного; поряд.
Мати сіла коло неї попліч, присунулась дуже близенько (І. Нечуй-Левицький);
Почервонів [Андрій], зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан [Тетяну], став попліч (С. Васильченко).
2. у знач. прийм. з род. в.; з оруд. в. у сполуч. з прийм. з (із). Уживається при вказуванні на просторову близькість кого-небудь до когось;
// Уживається при позначенні особи, разом з якою перебуває хто-небудь десь або бере участь у чомусь.
Все своє життя цей кесар [Симеон] присвятив боротьбі з римськими імператорами, усе своє життя він і попліч із ним його зять, болярин [боярин] Георгій Сурсувул, вели болгар на Візантію (С. Скляренко);
Справа не в тому, що я циган, а в тому, що я так само працюю, як і ти. Що тепер я попліч тебе... (Я. Мамонтов).
Словник української мови (СУМ-20)