посадник
ПОСА́ДНИК, а, ч.
1. іст. У Київській Русі – намісник князя.
Старші дружинники [в Київській Русі] посилювали свій вплив на великокнязівську владу. З них складалася князівська рада – “дума”. Великий князь призначав їх тисяцькими – воєводами – і посадниками – намісниками в окремі міста і землі (з наук. літ.);
// У Новгороді XII–XV ст. та Пскові XIV–XVI ст. – виборний правитель з бояр.
Віче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин (П. Загребельний);
З середовища бояр віче обирало посадника, на якого було покладено загальне управління справами Новгородської землі (з навч. літ.);
Псковичі вибирали на вічі власних посадників з-поміж псковських бояр (з навч. літ.);
[Микита (гнівно):] Цей Коснятин, посадник Новгородський, В годину чорну князя врятував (І. Кочерга).
2. заст., рідко. Те саме, що поселе́нець.
Увесь кордон заселено посадниками (Ю. Мартич);
[Романюка (висунувшись із вікна клубу, горлато звертається до хлопців):] Бачите, й пани цигани пожалували до нас! .. Першими посадниками на нових землях будуть (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)