поталанити
ПОТАЛАНИ́ТИ, и́ть, док., безос., кому.
Щасливо скластися (про чиєсь життя, чиюсь долю); пощастити.
– Еге-ге! поталанило мені, – радіє старий. – На добру стежку вступив я, піду і далі по ній... (М. Коцюбинський);
А може, Карпові таки поталанило за океаном, і він збився там на хазяйство, живе в добрі та достатку? (С. Чорнобривець);
// Випасти на чиюсь долю (про успіх, сприятливий збіг обставин, щасливу нагоду тощо).
Отцю Данилові поталанило. Дзвоник на перерву прозвучав саме тоді, коли в нього вичерпався весь запас слів (С. Добровольський);
– Якщо Розенбергу і цього разу не поталанить, то за це я з вас спитаю (Ю. Шовкопляс);
– Вийшли [з лісу] вдвох, а прийшов я один. Мій товариш загинув. Хороший хлопець був, не поталанило (Ю. Бедзик);
// з ким – чим, у чому, на кого. Виявитися вдалим, успішним (про вибір, придбання чогось і т. ін.).
Не поталанило йому і з дружиною. До всіх підозр і припущень долучилися ще й жіночі капризи... (Іван Ле);
// з інфін. Спромогтися здійснити якийсь намір, досягти чогось (про того, хто докладає зусиль для виконання певної дії); удатися.
– А як йому поталанило з Сибіру втекти? Хіба там охорони не було? (П. Кочура);
// Виграти в азартній грі.
Дивлячись на програші та виграші інших, хлопець поступово проймався дивною, непояснимою певністю, що йому поталанить (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)