потирати
ПОТИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. що. Терти злегка або час від часу.
– Біда з старим – не дає волі та й годі... – зітхнувши і потираючи лоб, жалівся Власов (Панас Мирний);
Розмовляючи і п'ючи пиво, Пічман весь час потирав долонею свою лисину, немов хотів її нагріти (В. Собко);
// у сполуч. зі сл. руки. Кілька разів проводити долонею по долоні, переважно виражаючи хвилювання, задоволення і т. ін.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду (М. Коцюбинський);
Ось професор зайшов. Потирає від холоду руки (І. Муратов);
Діти .. загомоніли, підскакуючи на партах, потираючи від радості руки (І. Цюпа).
2. перев. ким, також у сполуч. зі сл. руки, перен., розм. Знущатися з кого-небудь, зневажати когось.
Дука щасливий не спить .. Любо йому у теплі вигріватися, Смішки справляти з гістьми, Любо йому у розпусті купатися, Вік потирати всіми [всіма] (П. Грабовський);
– А доки вони нами руки потиратимуть? Ми їх не чіпаємо, ми до них не ліземо, а вони? Що вони з нас кров точать? (О. Гончар).
◇ (1) Потира́ти вугли́ (д) див. обтира́ти.
Словник української мови (СУМ-20)