потроху
ПОТРО́ХУ, ПОТРО́ХИ, присл.
1. У невеликій кількості, невеликими частками, порціями; помалу.
Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла (Марко Вовчок);
Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її (Б. Грінченко);
Напишу про все потроху, що гримлять у нас бої, що цвіте мигдаль пахучий, що співають солов'ї... (І. Гончаренко);
Пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати, та все потрохи посилала синові... (І. Нечуй-Левицький).
2. Поступово, мало-помалу, повільно.
Літа минають. Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі (Т. Шевченко);
Барило метнувся по дорозі, щоб довідаться, що там здіялось, а тим часом ватага потроху подвигалась [посувалась] (О. Стороженко);
Стояв кінець травня, і ставок почав потроху заростати лататтям та осокою (О. Донченко);
Сонце вже показалось. Чорні тіні од барок густо засипали берег. Кам'яні стіни .. оживають потрохи (М. Коцюбинський).
3. розм. У незначній мірі (неголосно, несильно, недалеко і т. ін.).
– Ходімо, серце, до мене, – шепче [Проценко], гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем (Панас Мирний);
Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін (Ю. Яновський);
Панська хата лежала потрохи відсторонь від .. села (О. Кобилянська).
Словник української мови (СУМ-20)