потішати
ПОТІША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОТІ́ШИТИ, шу, шиш, док., кого.
1. Розважати, веселити кого-небудь своєю поведінкою, діями, виглядом і т. ін.
Наче справжнії музики, Грають Півні та Індики, Деренчить Гусак. А Будяк всіх потішає, Підморгне і промовляє: “Оттак, квіти, так!..” (Л. Глібов);
Два дебелі молодці з гамором увійшли до кімнати .. Оберст розвалькувато підійшов до солдатів, які, мабуть, просто потішали його. Добродушно ляснув одного з них по плечу (Ю. Бедзик);
Дітей, що за ним так, як сарана, біжать, заставляє [чоловік] танцювати, а їм за те жменями .. горішки сипле... От той чоловік, потішивши дітей, скомандував: “Марш, музика, дальш!” (Г. Квітка-Основ'яненко).
2. Приносити задоволення, радість кому-небудь; тішити.
Одно потішало Дарку на панській роботі, що там вона частенько могла бачитися з панною (Леся Українка);
Частіше мене засмучують звістки од Вас, а на цей раз дещо й потішило (М. Коцюбинський);
Сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце (З. Тулуб);
// Милувати зір, слух і т. ін.
Вулиці квітковими ароматами душу потішають (І. Волошин).
3. Заспокоювати кого-небудь, зменшувати чийсь неспокій, хвилювання.
– Але бійся бога, Гаво, що ж ми будемо робити? – Ни [ні], бог ласкав, і ви не згинете, – всміхаючись, потішав Гава (І. Франко);
Василина усе потішає Давида, що після її смерті ґрунт перейде Давидові (М. Стельмах);
Можна себе потішити, як той бубон на весіллі: “ще побачим, як там буде!” (Леся Українка);
Не було їм ні радості ніякої в житті, ні втіхи. Хіба що Остап потішить коли: – Нічого, виб'ємось у люди – легше стане (А. Головко);
// Полегшувати чиєсь горе, страждання; втішати.
– Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що господь її [матір] прийняв... Не плач! – потішав п'яний Федір свою дочку (Панас Мирний);
Поклали бійці товариша на мерзлу землю перед матір'ю край самої ями. Що сказати матері? Як пояснити? Чим потішити? (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)