пошепки
ПО́ШЕПКИ, присл.
Дуже тихо, майже беззвучно (говорити, розмовляти і т. ін.).
Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитись (І. Нечуй-Левицький);
Парубок та дівчина сиділи й розмовляли тихо, мало не пошепки (Б. Грінченко);
Люди розповідали спершу пошепки, а далі і голосніше про подію, яка сталася тільки що (А. Турчинська);
Мати говорить майже пошепки, але мені все чути (Ю. Збанацький);
* Образно. Він [вітер] то летить, то ляже й завмира, .. То змовкне й прислухається до хвиль, Що пошепки говорять з берегами (Л. Первомайський).
Словник української мови (СУМ-20)