пранці
ПРА́НЦІ, ів, мн., заст., розм.
Сифіліс.
Людей їдять пранці, нужда, горілка (М. Коцюбинський);
Привезли її [хворобу], кажуть, із Франції І звуть по-народному – пранці (В. Еллан-Блакитний);
Хворий на пранці, він шукав смерті, ліз на ратища та шаблі, але залізо його не брало (Ю. Мушкетик);
// Уживається як лайливе слово.
– То це ти... ти, Кашубо, язика мені втнеш? – повернувся до нього усім тулубом Вовк. – Ти, щеня гнилозубе? Пранці ходячі? (І. Муратов).
Словник української мови (СУМ-20)