проволікати
ПРОВОЛІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОВОЛОКТИ́, очу́, оче́ш, ПРОВОЛОЧИ́ТИ, лочу́, ло́чиш, док.
1. кого, що. Повільно тягнучи, переміщати кого-, що-небудь кудись, повз когось, щось, по поверхні чогось і т. ін.
Паровоз, важко чахкаючи, проволік мимо нас ешелон з будівельними матеріалами (Ю. Смолич);
Мовчки проволік [Мирон] завмерлого Скаміну до порога і двічі вдарив ногою в двері так, що з стелі посипалась глина (П. Колесник);
// тільки док. Волокти якийсь час.
Мусія проволокли [бандити] трохи по снігу і притиснули обличчям до обледенілого пенька (В. Речмедін).
2. що і без прям. дод., заст. Те саме, що зволіка́ти².
Він не переставав держатись за сю думку: викручусь, проволочу час, збрешу, що прийду піхотою через день, через два дні, а сьогодні нізащо не поїду! (І. Франко);
Кожний день, кожна ніч зближала його до страшного дня, не можна було проволікати, відтягнути (Н. Кобринська).
3. що, перен., розм. Затримувати, уповільнювати хід, здійснення чого-небудь.
По короткій боротьбі з собою він рішився взятись на спосіб, щоб тілько проволокти діло (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)