простувати
ПРОСТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Пересуватися пішки у просторі; іти.
Пройшовши кілька гонів, перебрались вони через глибоку балку і з милю простували рідким лісом (О. Стороженко);
Саша поглядала на батька, а той простував поруч задумливий і мовчазний (О. Донченко);
Попрощавшись із новими знайомими, рудявобородий у великій закдумі простував Володимирською вулицею, повернув ліворуч, минув руїни Золотих воріт і зупинився на Сінному майдані (Ю. Хорунжий);
// Рухатися в певному напрямку; переміщатися, прямуючи куди-небудь.
“Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий...” Без упину я думала собі оті слова, простуючи в країну італьянську [ італійську] (Леся Українка);
Заґеґали дикі гуси, простуючи кудись високо під необмеженим небом (М. Коцюбинський);
Повертався він часом на світанні і не йшов до хати, а простував до клуні, де було свіже сіно (А. Шиян);
Броненосець “Потьомкін” із Одеси простував до східних берегів Чорного моря, щоб підтримати повстання, яке охопило вже всі народи Кавказу (П. Панч);
// Іти куди-небудь навпростець, скорочуючи шлях.
Хто простує, той дома не ночує (Номис);
Він, простуючи через яр до своєї хати, тілько [тільки] й знав, що плескав (Панас Мирний);
Простував [Кола] через горби й низів'я на Поточчя, понуро думав, мимохідь одчахував гілки (О. Кундзич);
// перен. Наслідувати когось, щось.
Простував за Арістотелем, який вважав, що кожна матеріальна частинка тіла людини зберігає її індивідуальність (З наук. літ.).
2. що, діал. Розпростовувати, розправляти, виправляти (стан, кінцівки).
Заповнять [прочани] обору, падуть, як снопи, на мураву, на приспу, на тік, де хто може, простягаються, простують натомлені кости [кості]! (І. Франко);
Стояв [Іван Мазепа] серед світлиці, простуючи кості. Тріщали (Б. Лепкий);
Тільки тоді, як сонце втомлялось і од вершечка слави спускалось униз, тіні помалу і обережно простували скорочені члени, росли і лізли все далі та далі (М. Коцюбинський).
◇ (1) Простува́ти путь (д) див. верста́ти.
Словник української мови (СУМ-20)