прохолода
ПРОХОЛО́ДА, и, ж.
Свіжість у повітрі, легкий холодок, що освіжає, бадьорить.
Стало темно по садочках. Тихо пил сідає, І село у прохолоді Ніби оживає (П. Куліш);
Звідкісь тягло туманом і прохолодою (М. Івченко);
Відкілясь ізнизу повіяло вологою прохолодою і почувся десь легкий плескіт води (Б. Антоненко-Давидович);
Сходило сонце. По застиглих від нічної прохолоди горбах переливалися білим морем гірські тумани (Г. Хоткевич);
Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою (М. Стельмах);
* Образно. Як це приємно – спітнілу Скинуть сорочку – і з ходу Лить на розпарене тіло Відер дзвінку прохолоду! (М. Гірник);
// Прохолодне місце, затінок (у 1 знач.).
Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло. У садку, в прохолоді – і то було душно-млосно (Панас Мирний);
Ой, тополі край дороги Кличуть в прохолоду! (М. Шпак);
Хата під очеретом .. теж .. має вигляд і нібито навіть краще тримає взимку тепло, а влітку, навпаки, під такою кровлею прохолода (О. Гончар).
(1) Для прохоло́ди – щоб прохолодитися (у 1 знач.), освіжитися.
Найнявши нам кілька фір та захопивши для прохолоди компанії відер два пива, рушив [отець Кантемир] із нами (В. Самійленко).
Словник української мови (СУМ-20)