прощальний
ПРОЩА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Стос. до прощання.
Покріпившися, засів [капітан] писати прощальні листи до жінки і до дітей (І. Франко);
Михайлина прощальним поглядом окинула своє житло (Ю. Збанацький);
Хтозна-чочу Тарасові враз захотілося обнять Грицька, поцілувати й сказати йому якісь слова прощальні (Василь Шевчук);
Підняли якір. Загув третій, прощальний гудок (М. Трублаїні);
// Викликаний, спричинений прощанням.
Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягідки (О. Гончар);
Машина мчить... Коханий зір в тумані прощальних сліз десь тоне у вітрах (В. Сосюра);
// Який відбувається під час прощання з покійником.
Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову (О. Довженко);
Над могилою настріляних луганців Три рази прогримів прощальний.. салют (М. Бажан);
Похорон відбувся спокійно, окрім християнського прощального казання священника ніхто нічого не виголошував (Р. Федорів);
// Який влаштовується з нагоди від'їзду.
Пана директора народної школи перенесли на іншу посаду, до іншого міста; отож його товариші й приятелі змовилися справити йому прощальний вечір (Л. Мартович);
На початку прощального обіду ще відчувалася деяка ніяковість і замішання (С. Журахович).
2. перен. Те саме, що оста́нній.
Велике, блискуче сонце сходило з небосхилу й кидало довгі, ясні прощальні промені своїй вірній любці й щирій товаришці – землі (Н. Кобринська);
Дуби всихають. Та й тоді ще Прощальні пагінки все вище Пускають (І. Муратов);
* Образно. З високої високості долітав прощальний крик гусей. Це мабуть, летіли останні гуси з усієї України (Ю. Мушкетик).
Словник української мови (СУМ-20)