прощальний

ПРОЩА́ЛЬНИЙ, а, е.

1. Стос. до прощання.

Покріпившися, засів [капітан] писати прощальні листи до жінки і до дітей (І. Франко);

Михайлина прощальним поглядом окинула своє житло (Ю. Збанацький);

Хтозна-чочу Тарасові враз захотілося обнять Грицька, поцілувати й сказати йому якісь слова прощальні (Василь Шевчук);

Підняли якір. Загув третій, прощальний гудок (М. Трублаїні);

// Викликаний, спричинений прощанням.

Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягідки (О. Гончар);

Машина мчить... Коханий зір в тумані прощальних сліз десь тоне у вітрах (В. Сосюра);

// Який відбувається під час прощання з покійником.

Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову (О. Довженко);

Над могилою настріляних луганців Три рази прогримів прощальний.. салют (М. Бажан);

Похорон відбувся спокійно, окрім християнського прощального казання священника ніхто нічого не виголошував (Р. Федорів);

// Який влаштовується з нагоди від'їзду.

Пана директора народної школи перенесли на іншу посаду, до іншого міста; отож його товариші й приятелі змовилися справити йому прощальний вечір (Л. Мартович);

На початку прощального обіду ще відчувалася деяка ніяковість і замішання (С. Журахович).

2. перен. Те саме, що оста́нній.

Велике, блискуче сонце сходило з небосхилу й кидало довгі, ясні прощальні промені своїй вірній любці й щирій товаришці – землі (Н. Кобринська);

Дуби всихають. Та й тоді ще Прощальні пагінки все вище Пускають (І. Муратов);

* Образно. З високої високості долітав прощальний крик гусей. Це мабуть, летіли останні гуси з усієї України (Ю. Мушкетик).