прізвище
ПРІ́ЗВИЩЕ, а, с.
1. Найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб, що передається від покоління до покоління й указує на спорідненість.
“А як тебе зовуть? Я не знаю”. “Яремою”. “А прізвище?” “Прізвища немає!” (Т. Шевченко);
З ними прийшов і писар, по прізвищу [на прізвище] Попович, дуже розумний і письменний (О. Стороженко);
За шоферами поставили тракториста Серьогу, на прізвище Півень (Ю. Яновський);
Прізвища в них здебільшого лісові: Завовченко, Кізка, Ясен, Горленко, Кречет, Берестенко, Дубок (Є. Кротевич);
Повертаю за ріг і прямую дворищем .. Раптом чую, як хтось гукає мене на прізвище (П. Колесник).
2. Те саме, що прі́звисько 1.
Мачуха ніколи не згадувала її ймення, а вживала яке-небудь прізвище. Прізвищ же тих мала дівчина без ліку, без кінця (Л. Яновська);
Прізвище “Фабрична” так вкоренилося, що справжнє прізвище навіть забулося (В. Еллан-Блакитний).
(1) Під [чужи́м] прі́звищем кого, чиїм – під найменуванням, прийнятим замість родового найменування.
Головний отаман .. пояснив, що він їде до Угорщини під прізвищем Степана Могили (М. Стельмах);
Відбувши строк, Тадик виходить із тюрми двадцятичотирьохрічним вовком, перестає красти і під чужим прізвищем із наганом у кишені простує до рідних берегів (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)