піп
ПІП, попа́, ч., розм.
Духовне звання у православній церкві, середнє між єпископом і дияконом.
[Палажка:] Чом же ти у попи не постригся, коли в тебе мати попадя була? (Панас Мирний);
– Читати, писати навчився, а на попа все одно не вийдеш... (О. Гончар);
// Служитель релігійного культу, який має це звання й здійснює богослужіння.
Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить (Т. Шевченко);
– Даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить (Григорій Тютюнник).
◇ Вози́ти / повози́ти попа́ в ре́шеті див. вози́ти;
(1) Дурни́й піп хрести́в кого – хто-небудь нерозумний, нерозторопний.
– Дурний тебе, Левку, піп хрестив, – обурювався Лесь Якубенко (М. Стельмах);
(2) На попа́ – у вертикальне положення, сторч (поставити, стати і т. ін.).
Люди зводили ті стовпи “на попа”, ставили їх по шнуру й закопували в землю (С. Чорнобривець);
(3) Як піп на ри́зи, зі сл. диви́тися. – гордо, з гідністю.
На свою .. латану свитину він [старець] дивився, як піп на ризи, й ставив себе коли не нижче дяка, то ніяк не нижче диякона (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)