ранити
РА́НИТИ, ню, ниш, недок. і док., кого, що.
1. Заподіювати, робити кому-небудь рану, рани (у 1 знач.).
Плачем великим ридали невільниці чорні, Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові, Густо червонії краплі падали в жовтую воду (Леся Українка);
Спритним ударом у праве плече Одіссей його ранив (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);
// безос.
Раптом ранило їй руку... Пересилюючи муку, крикнула [Люба Земська]: – Не відступать! (П. Тичина);
* Образно. А сірий дощ холодними голками Нам ранив лиця, по бурках стікав, І дихав холодом осіннім понад нами, І в очереті плакав і шептав (М. Рильський);
// перен. Пошкоджувати (перев. рослини).
Ненажерний довгоносик поїда молодий буряк, гробак корінець ранить (К. Гордієнко).
2. перен. Завдавати душевного болю, моральних страждань, примушувати переживати, хвилюватися.
Він любив її щиро, і кожда звістка про неї, зла чи добра, ранила його душу (І. Франко);
Все своє життя був він майже байдужий до визнання. Але невдачі, нерозуміння, невизнання й заперечення завжди жорстоко ранили й гнітили його (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)