рев
РЕВ, у, ч.
1. Гучний, протяжливий крик тварини, тварин; ревіння.
Чутно рев бидла і ржання коней, випущених на волю (Леся Українка);
Оголеними дорогами гонять маржину з полонини, і наповнюються шляхи ревом волів, дзвоном калатал, гейканням пастухів (Г. Хоткевич);
* У порівн. Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих [Лаокоон], Мовби той рев, що жертвенний [жертовний] бик видає недобитий (М. Зеров);
// Несамовитий крик, ґвалт, лемент людини, людей.
З боку міста залунали постріли, стало чути рев юрби (З. Тулуб);
Ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п'яний фашистський рев (О. Довженко);
// перен. Звуки, що нагадують гучний, протяжливий крик тварини, тварин; сильний шум, гуркіт.
Він не боявся ані реву бурі, ані гуркоту громів (І. Франко);
З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий Билася там і солоною піною все заливала (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);
Рев мотора віддалявся, поволі заглухаючи (Іван Ле);
Несамовитим ревом ревнули в порту сирени (О. Гончар);
Одного ранку Жменяк прокинувся від страшенного раптового реву канонади (М. Томчаній);
Мотор напрацював. Зі страшним ревом “яструбок” свічкою пішов у небо (Ю. Яновський);
Величний рев органа наповнив усю церкву (О. Довженко).
2. розм. Голосний плач.
Нестямний крик і рев Івася, мов батогом, стьобнув Горпині по ухові (Панас Мирний);
Піднявся рев... Гірко ревуть діти... (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)