ревнути
РЕВНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.
1. Однокр. до реві́ти, ревти́.
Ревнули воли У новім ярмі. Поховали чумаченька В чужій стороні (з народної пісні);
– По домівках! По аулах! – ревнули сотні молодих голосів (З. Тулуб);
– Хто ти така? – ревнув на все горло Забіяка на Горпину (Панас Мирний);
Хор ревнув басами, мов у труби мідні: – Князю молодому слава! (А. Хижняк);
Музика [у кафе] знову ревнула “Валенсію”, і її веселі звуки линули у наш куток (Олесь Досвітній);
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало (Т. Шевченко);
Дмитро енергійно розвернув літака. Здригнули стрілки приладів, потужно ревнули мотори (А. Хорунжий);
Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати. Димом затягло все поле (О. Довженко);
Ревнув гудок .. І паровоз, обліплений солдатами, рушив (А. Головко);
// безос.
Ще не встигли віддихатись [бійці], як просто перед ними, за смужкою води здригнувся туман, затріщали шелюги і безладно, люто ревнуло: – Слава!!! (О. Гончар).
2. Дуже голосно заплакати, заридати.
Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі .. Був би ревнув уголос... (О. Кобилянська).
Словник української мови (СУМ-20)