ринути
РИ́НУТИ, ну, неш, недок. і док.
1. Швидко, навально рухатися, сунути навалою в одному напрямку.
Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем та й на село пішли. Люди за їми [ними] купами вироювалися, – дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, – усі таки за їми [ними] ринули (Марко Вовчок);
Німці були приголомшені .. Назустріч ринула громова невгамовна хвиля морської піхоти, залунало оте страшне й безконечне слово “полундра” (В. Кучер);
Збори закінчились. Шумливий потік ринув із залу, наповнюючи коридори гамором збуджених балачок (І. Багмут);
// на кого. Швидко, разом кидатися, нападати на кого-небудь.
Ще хвилина – і враз, як один чоловік, ринула [купка чумаків] на розбишак (М. Коцюбинський);
Говорилося й писалося, й читалося по армійських газетах, що в найгрізнішу хвилину ринули вони на ворога з гучними й високими словами на вустах (О. Довженко);
// Падати стрімко.
Один ворон уповільнив літ, ніби завмер на місці, потім пішов боком і, блиснувши чорною сталлю, ринув головою вниз в кількох десятках метрів від дороги (Григорій Тютюнник);
* Образно. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав (М. Старицький);
// Бурхливо текти, литися (про рідку масу).
З височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам'яних перекатів (О. Стороженко);
Вода незабаром ринула в новий арик, що був досі сухим (О. Гончар);
– Підвищити дамбу, затримати хвилі, щоб вони не ринули через край, доки проб'ємо канал (Г. Коцюба);
// Рясно литися, текти струменем (про сльози, кров і т. ін.).
– Дитино моя кохана! Як же мені сльози впинити, коли самі з очей ринуть? (Марко Вовчок);
Блискуча сокира, мов блискавка, впала їй на голову і глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокої рани ринула кров та закрасила білий сніг (М. Коцюбинський);
// Випромінюючись або поширюючись, проникати, надходити у великій кількості (про проміння, повітря і т. ін.).
Аж ось ринуло від сходу ясне проміння, мов руки – простяглось до лісу, обняло його, засипало самоцвітами (М. Коцюбинський);
Як відчинили двері, свіже, морозне повітря і сонячне світло ринули в сіни (А. Головко);
// Вириватися, лунати (про звуки).
Та що літа тобі, коли з серця пісні, А з душі голоси так і ринуть?!.. (Панас Мирний);
Разом з променистими бризками сонця з вишини ринула вже й пісня жайворонка (Я. Гримайло).
2. поет. Летіти в певному напрямку, куди-небудь.
І звеселився спогадом Хамсін, і вся пустиня мов знялася вгору і в небо ринула (Леся Українка);
Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі... (Г. Косинка).
3. перен. З запалом, завзяттям братися за що-небудь.
Збудження ж таке, – що ми й небо перекинем! В труд енергією ринем! (П. Тичина).
4. перен., рідко. Розвіюватися, зменшуватися, ставати невідчутним.
Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв (Марко Вовчок);
// Зникати, ставати невидимим.
Над скелями порога Ненаситця завмер у думній думі вершник... Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)