ринути
РИ́НУТИ, ну, неш, недок. і док.
1. Швидко, навально рухатися, сунути навалою в одному напрямку.
Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем та й на село пішли. Люди за їми [ними] купами вироювалися, — дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, — усі таки за їми [ними] ринули (Вовчок, І, 1955, 175);
Німці були приголомшені.. Назустріч ринула громова невгамовна хвиля морської піхоти, залунало оте страшне й безконечне слово «полундра» (Кучер, Голод, 1961, 165);
Збори закінчились. Шумливий потік ринув із залу, наповнюючи коридори гамором збуджених балачок (Багмут, Щасл. день.., 1951, 93);
// на кого. Швидко, разом кидатися, нападати на кого-небудь.
Ще хвилина — і враз, як один чоловік, ринула [купка чумаків] на розбишак (Коцюб., І, 1955, 185);
Говорилося й писалося, й читалося по армійських газетах, що в найгрізнішу хвилину ринули вони на ворога з гучними й високими словами на вустах (Довж., І, 1958, 300);
// Падати стрімко.
Один ворон уповільнив літ, ніби завмер на місці, потім пішов боком і, блиснувши чорною сталлю, ринув головою вниз в кількох десятках метрів від дороги (Тют., Вир, 1964, 139);
*Образно. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав (Стар., Облога.., 1961, 35);
// Бурхливо текти, литися (про рідку масу).
З височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам’яних перекатів (Стор., І, 1957, 240);
Вода незабаром ринула в новий арик, що був досі сухим (Гончар, Таврія, 1952, 174);
— Підвищити дамбу, затримати хвилі, щоб вони не ринули через край, доки проб’ємо канал (Коцюба, Нові береги, 1959, 374);
*Образно. З глибини народу, з почину Ферапонта Головатого, до партії ринув потік заяв про добровільне відрахування своїх заощаджень на літаки й танкові колони (Тич., III, 1957, 278);
// Рясно литися, текти струменем (про сльози, кров і т. ін.).
— Дитино моя кохана! Як же мені сльози впинити, коли самі з очей ринуть? (Вовчок, І, 1955, 49);
Блискуча сокира, мов блискавка, впала їй на голову і глибоко розколола череп. Олександра хрьопну-лась на землю. З глибокої рани ринула кров та закрасила білий сніг (Коцюб., І, 1955, 73);
// Випромінюючись або поширюючись, проникати, надходити у великій кількості (про проміння, повітря і т. ін.).
Аж ось ринуло від сходу, ясне проміння, мов руки — простяглось до лісу, обняло його, засипало самоцвітами (Коцюб., І, 1955, 148);
Як відчинили двері, свіже, морозне повітря і сонячне світло ринули в сіни (Головко, А. Гармаш, 1954, 300);
// Вириватися, лунати (про звуки).
Та що літа тобі, коли з серця пісні, А з душі голоси так і ринуть?!.. (Мирний, V, 1955, 282);
Разом з променистими бризками сонця з вишини ринула вже й пісня жайворонка (Грим., Подробиці.., 1956, 159).
2. поет. Летіти в певному напрямку, куди-небудь.
І звеселився спогадом Хамсін, і вся пустиня мов знялася вгору і в небо ринула (Л. Укр., І, 1951, 303);
Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі… (Кос., Нов., 1962, 203).
3. перен. З запалом, завзяттям братися за що-небудь.
Збудження ж таке, — що ми й небо перекинем! В труд енергією ринем! (Тич., II, 1957, 201).
4. перен., рідко. Розвіюватися, зменшуватися, ставати невідчутним.
Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв (Вовчок, VI, 1956, 235);
// Зникати, ставати невидимим.
Над скелями порога Ненаситця завмер у думній думі вершник… Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 7).
Словник української мови (СУМ-11)